Тобі знайоме почуття спустошення,
Коли ідуть бої без оголошення,
Коли Вітчизну ділять, не спитавши дозволу,
А у душі тепло замінюють морозами.
І ніби ти спортсмен, вже котрий рік не в формі,
Прийшов до тями, опинившись на платформі...
Пульсує в грудях серце посеред самотності,
І вже ось-ось почнеться відлік незворотності...
І ніби до повітря доступ перекрили,
Та через мить ти підірвешся на ворожій міні…
І ніби місто охопила революція:
Скрізь падає каміння, палають вулиці.
А на майданчиках дитячих гуляє вітер,
Порожня гойдалка, там де вчора були діти
І в тиші нелюдській, мов ті скриплячі ґрати,
Луна довічний сум твоєї втрати.
І нехай з тобою поруч ще не скоро буду я,
Я тебе не забуваю, бо ріднішої немає.


Тобі знайоме прощавання нескінченне
Коли лиш біль та відчай біжать по твоїх венах…
Квиток в один кінець і ти стоїш на станції
І ледь тримаєшся, щоб не зійти з дистанції.
У голові прокручуєш з життя світлини,
Щоб все запам’ятати до останньої краплини.
І вже нема часу триматись за руки,
І наче мить проносяться години.
А далі потяг їде на шаленій швидкості,
Від рідної землі твоєї долає відстані,
Туди, де з гір зриває ріки водоспадами,
Та крик птахів розлітається по автострадах.
Туди, де ми навік пов’язані з тобою,
Туди, де час ніколи нам не дасть спокою
У цих миттєвостях та їх дрібних частинках,
Ми разом до останньої життєвої сторінки.